Жити чи виживати: скільки ще можна терпіти?

 Скільки ще ми будемо називати виживання життям? Скільки ранків має початися з втоми, а не з надії, щоб ми визнали: щось пішло не так? Чому слово «терпіти» стало для нас буденнішим, ніж слово «мріяти»?

Ми живемо в час, коли постійна напруга маскується під норму. Людей привчили не ставити зайвих запитань, не вимагати більшого, не скаржитися. Але чи справді мовчання — це сила? Чи, можливо, це просто зручна форма втоми? Коли людина перестає запитувати «чому?», вона поступово перестає бути суб’єктом власного життя.

Подивімося навколо: молодь вигоряє ще до першого справжнього старту, дорослі відкладають життя «на потім», а старші покоління звикають до думки, що інакше бути не може. Хіба нормально, що мрії здаються наївними, а щастя — підозрілим? Хіба прагнення гідного життя — це забагато?

Скільки ще талантів ми втратимо, поки люди зайняті тим, щоб просто втриматися на плаву? Скільки ідей так і залишаться ненародженими, бо їхні автори надто втомлені, щоб повірити в себе? І хто відповість за покоління, яке навчилося виживати, але так і не навчилося жити?

Нам часто кажуть: «Ти мусиш бути сильним». Але чи не є ця сила примусовою? Чи не перетворюється вона на зручний інструмент, який дозволяє ігнорувати людські потреби? Коли нас востаннє питали, чи хочемо ми бути сильними, а не просто щасливими?

Виживання виправдовують необхідністю. Але чи може постійна необхідність бути майбутнім? Чи можна побудувати суспільство на втомі, страху й нескінченному «ще трохи потерпи»? І найгостріше питання: кому вигідно, щоб люди не жили, а лише виживали?

Так, у складні часи ми вчимося підтримувати одне одного. Але хіба солідарність має народжуватися лише з болю? Хіба людяність існує тільки тоді, коли стає зовсім важко? Можливо, справжній виклик — навчитися берегти життя, а не рятувати його з руїн?

Кожен момент, коли людина запитує себе: «Це і є все?» — стає точкою вибору. Скільки ще таких моментів ми проігноруємо? Скільки разів скажемо собі: «Потім»? Але що, якщо цього «потім» не існує?

Публіцистика не дає готових відповідей, але вона змушує дивитися правді в очі. Жити — це не примха і не нагорода за витривалість. Це право. І якщо ми не ставитимемо гострих запитань сьогодні, то чи матимемо завтра відповіді?

Отже, головне питання залишається відкритим: ми погоджуємося виживати чи наважуємося жити? І якщо не зараз, то коли?