Легітимізація прав власності

 В економічній сфері норми права охоплюють насамперед статус індивідів та порядок їх взаємодії між собою та суспільством. Ці норми є правом власності. Важливо наголосити, що останні відображають не лише статику, характеристику становища людей у ​​суспільному виробництві, а й взаємодію між учасниками економічних процесів, будучи способом реалізації власності. Рівень суспільної залежності індивідів може бути розкритий та змінений лише через реалізацію наявних у них прав власності на необхідні для життя об'єкти.

 Поняття "право" є одним з фундаментальних понять суспільствознавства, яке засвідчує приналежність індивіда до суспільства і водночас фіксує його відносну відокремленість, є запорукою від розчинення у суспільстві, як це мало місце у кровноспорідненій громаді. Історично право власності виникло як наявність у індивідів доступу до ресурсів цього товариства, можливість їх використовувати на встановлених суспільством умовах. Тому легітимізація прав власності, визнання їх із боку суспільства одна із ключових ознак власності.

 Як відомо, у марксистській літературі права власності визначаються як ставлення людей до речей (як до своїх чи чужих), як спосіб присвоєння (опосередкований чи безпосередній) індивідами об'єктів власності. Таке розуміння прав власності фактично виводить їх аналіз за межі суспільних відносин, відриває від самої суті прав власності – соціальних норм. Внаслідок цього в аналізі власності втрачаються ключові характеристики її суті - взаємозв'язок відокремлених індивідів із суспільством, власність є надзвичайно абстрактною та беззмістовною. Така характеристика власності не здатна відобразити її роль фундаменту економічної системи.

 На рівні окремої людини утвердження особистої незалежності та рівності в економічному житті полягає у наявності у кожного індивіда невід'ємних прав власності. Незалежність від феодала означала, що людина отримала безпосередній доступ до матеріальних умов життя, а речі, що є предметом його потреб, стали новою формою опосередкування суспільної залежності. У умовах сукупність правових угод на предмети потреб відображає рівень незалежності індивіда, його суспільний статус.

 Особиста незалежність людей не означає, що подолано суспільну залежність, яка є фундаментальною характеристикою суспільної природи людини та причиною її суспільної активності. У разі свободи змінилася форма суспільної залежності і, відповідно, природа спонукальних сил діяльності. Їх основу представляє необхідність задоволення потреб індивіда, що здійснюється у процесі споживання (привласнення) предметів потреб. Тому суспільна залежність набуває форми залежності від певних речей, які є предметами потреб, проявляється у формі майнової залежності, яка прийшла на зміну особистої залежності. Потреби та його предмети опосередковують суспільну залежність людей, стають причиною їхньої активної діяльності.

 Свобода проявляється у наявності в індивіда прав на речі, які є предметами потреб, необхідними для збереження життя (права на існування), на належність до певної колективності тощо. Сукупність невід'ємних правами людини відображає його суспільну природу, новий характер суспільної залежності в умовах свободи. У економічній сфері вони виявляються як права приватної власності на речі, що предмет потреб індивіда. Варто наголосити, що права приватної власності є формою суспільної залежності людини в умовах свободи, відображенням нового суспільного статусу її, причиною, яка зумовлює її активну громадську діяльність. Зовні права власності є сукупністю правових угод індивіда щодо об'єктів власності, ставлення людини до речей.