Самотність – не вирок

 Чи так страшний чорт, як його малюють? Самотність – ганебне тавро, психологічний рак чи невід'ємна частина життя?

 Як відомо, людина істота соціальна. Ще далекі предки зрозуміли та визнали користь та вигоди від співіснування в соціумі. Але що це несе у собі? Насамперед спілкування. У всіх його формах та різноманітті, спілкування існує в людському середовищі як унікальний засіб взаємодії.

 Але часом буває так, що людина немовби відрізана від оточуючих. І не так вже й важливо, чи опинився він на безлюдному острові, чи серед багатолюдного натовпу.

 Вважається, що бути одному – страшно, погано. Самотність руйнує, зводить з розуму. Людина має бути з кимось. Але чи це так насправді?

 Помилково сприймати людей як щось подібне. Є люди екстраверти, як і інтроверти. Комусь комфортніше у своїй тихій затишній кімнаті наодинці з гарною книгою. А іншого життя свого не уявляє без галасливої ​​компанії.

 Та все так. Усі різні, всі унікальні. І що добре одному, не обов'язково добре іншому.

 З дитинства дитина це частина чогось цілого. Він поруч із мамою, він із друзями, він не один. Але що старше він стає, то ясніше усвідомлює свою унікальність, відмінність від інших. Так з'являється власне Я, свій характер, свій психотип. І так народжується перша самота. Він – це окрема особистість. І єдине, що завжди буде поряд, завжди буде на його боці, це він сам. Усвідомлення цього спонукає дитину до вибору одного з шляхів, який формуватиметься поступово протягом усього життя.

 Багато людей вибирають собі шлях спілкування. Спілкування різноманітного, спрямованого те що, щоб заповнити свій час, свій простір іншими людьми, щоб бути самотніми. Стан самотності є для них чимось страшним. З іншого боку, вони не хочуть бачити того, що їхнє життя витрачається даремно – на людей, які не мають значення, на справи, що не ведуть до зростання особистості. Наприкінці свого життя часто людина така раптово усвідомлює, що так нічого й не досягла. І поруч із ним не залишилося нікого хоч скільки-небудь рідного та близького.

 Такі спроби втекти від самотності парадоксальним чином це самотність посилюють у сто крат.

 Є й інший шлях. Шлях пізнання себе, свого внутрішнього світу, відшукання гармонії у собі. І ось тут уже спілкування не з багатьма, але з одним, близьким за духом, принесе неймовірну користь. Немов судини, наповнені цінною сутністю, дві таких людини, які усвідомили свою самотність і використовували її на благо, наповнять одне одного чимось новим, унікальним.

 Тут першому плані виходить бажання віддавати, навчати, ділитися. І це найважливіша цінність самотності. Можливість знайти цілий світ у собі. А не намагатися по крихтах збирати його від інших.

 Але що робити, якщо самотність є, а усвідомлення його не настає?

 Для початку визначитися, що саме гнітить людину в цьому стані. Це не так просто, тому що людина прагне взяти з поверхні. Бажання духовної близькості бачить як жагу до фізіологічних потреб. І, отримавши бажане, часто відчуває незадоволення.