Життя як школа

 А в чому ж, власне, бачили сенс життя наші предки? Адже це питання порушувалося людством протягом століть.

Відповідь завжди знаходилася у саморозвитку, у вихованні людиною самого себе, своєї вічної душі, і у наближенні її до Бога. Так мислили і християни, і буддисти, і мусульмани. Усі визнавали існування безсмертя душі. І цілком логічним тоді видавався висновок: якщо душа безсмертна, а тіло смертне, то нерозумно (і навіть просто безглуздо) присвячувати своє недовге життя служінню тілу, його насолодам. Тому, що тіло помре - значить вкладати всі свої сили в задоволення його потреб безглуздо.

Отже, сенс життя, вважали наші пращури, треба шукати в блазі не для тіла, а для душі. Адже вона безсмертна, і насолоджуватися набутим благом зможе вічно. А хто не хотів би вічної насолоди?

Однак, щоб душа змогла насолоджуватися не тільки тут, на землі, необхідно її навчити, виховати, підняти, інакше вона не зможе вмістити в собі ту безмежну радість, яку їй приготовано.

Тому життя можна, зокрема, уявити як школу. Ця проста метафора допомагає наблизитись до осмислення життя. Життя – це школа, в яку людина приходить, щоб навчати свою душу. Це головна мета відвідування школи. Так, у школі є чимало іншого, крім уроків: перерви, спілкування з однокласниками, футбол після уроків, позакласні заходи – відвідування театрів, турпоходи, свята. Проте все це другорядне. Так, можливо, було б приємніше, якби ми приходили до школи лише для того, щоби побігати, поспілкуватися, погуляти у шкільному дворі. Але тоді ми б нічого не навчилися, не отримали б атестата, не змогли б ні отримувати подальшу освіту, ні працювати.

Отже, ми приходимо до школи, щоби навчатися. Але саме собою навчання заради навчання теж безглузде. Ми вчимося, щоб здобути знання, уміння, отримати атестат, а потім піти на роботу та жити. Якщо припустити, що після закінчення школи не буде більше НІЧОГО, то в відвідуванні школи, зрозуміло, немає сенсу. І ніхто з цим не сперечається. Але насправді життя після школи триває, і школа – це лише один з етапів її. І від того, наскільки відповідально ми ставилися до нашого навчання в школі, багато в чому залежить якість нашого подальшого життя.

На шкоду собі чинить людина, яка, прийшовши до школи, відразу відкидає всі накопичені до неї знання, навіть не ознайомившись із ними; стверджує, що не вірить їм, що всі відкриття, здійснені до нього, є нісенітницею. Комічність і безглуздість такого самовпевненого відкидання всіх накопичених знань очевидна кожному.

Але не кожному, на жаль, очевидна ще більша безглуздість аналогічного заперечення ситуації, коли йдеться про розуміння глибинних основ життя. Адже наше земне життя теж є школою – школою для душі. Вона дана нам для того, щоб утворювати свою душу, навчити її по-справжньому любити, навчити її бачити в навколишньому світі добро, творити його.

На шляху саморозвитку та самовиховання нам неминуче зустрінуться труднощі, так само як і навчання в школі не може завжди бути легким. Кожен з нас чудово розуміє, що будь-яка більш менш відповідальна справа пов'язана з різного роду труднощами, і було б дивно очікувати, що така серйозна справа, як освіта і виховання душі, буде легкою. Але ці проблеми, випробування теж потрібні для чогось – вони самі по собі є дуже важливим фактором розвитку душі. І якщо ми не навчимо свою душу любити, прагнути світла і добра, поки ми живемо на землі, то вона не зможе отримувати нескінченну насолоду у вічності, просто тому, що вона нездатна буде сприймати добро і любов.