Розуміння природи та сутності самовдосконалення особистості

 Що ж до самовдосконалення особистості, то розуміння його природи та сутності неможливе без осмислення природи самої людини. Як відомо, природа людини бінарна і характеризується тим, що, по-перше, людина - біологічна істота, яка потребує природно їжі, безпеки, продовження роду тощо, - у цьому випадку людина відрізняється від тварини лише тим, що здатна вчитися, змінювати свою поведінку шляхом взаємодії коїться з іншими людьми. Людині як біологічному істоті лише на рівні вроджених інстинктів властива необхідність взаємодії коїться з іншими задоволення власних, суто егоїстичних потреб, причому це взаємодія генетично носить характер взаємодопомоги, обумовлюючи можливість самого виживання людини як представника свого біологічного роду.

 У процесі перетворення стадно-индивидуального біологічного взаємодії на спільну колективну діяльність великих і малих груп, на спільну виробничу діяльність, формується абстрактне мислення, що функціонує у вигляді свідомості як вищого способу відображення суб'єктом зовнішнього та внутрішнього світу. З виникненням абстрактного мислення розвинулася здатність представляти майбутні події (на основі індивідуального та колективного минулого досвіду) та переживати їх у нинішньому, тобто передбачати актуальні ситуації, свою поведінку, дії у процесі сумісної колективної діяльності щодо задоволення потреб.

 Таким чином, необхідно виділити другий аспект людської природи: людина розглядається як соціальна істота, яка формується шляхом спілкування з іншими членами через перебування в людському співтоваристві. Соціалізація людини пов'язують із виникненням абстрактного мислення, але цьому етапі " соціальність " передбачає наявність небагатьох елементів духовності у людському середовищі.

 Перші зародки духовності пов'язані з релігією, мораллю та мистецтвом. Так, християнство запропонувало свій ідеал святості та свій шлях досягнення його – Бог і боголюдина, зразком якої є Ісус Христос, наблизитися до якого можна через страждання та життя заради інших. Пізніше ці ідеї знайшли втілення в золотому правилі моральності та категоричному імперативі І. Канта, згідно з яким людина повинна ставитись до інших так, як хоче, щоб ставилися до неї. Середньовіччя демонструє програми самовдосконалення та практики їх реалізації заради ближніх (родичі) та далеких (суспільство).

 Отже, як духовно-соціальній суті людині потрібне спілкування з членами соціуму, у якому він самоактуалізується.