Прийняти себе

 Багато людей, проживаючи своє життя, часто залишаються незадоволеними нею. Начебто і успіхи є, і все складається більш-менш нормально. Але не відпускає всередині. Деякі заливають цю внутрішню тугу алкоголем, інші заїдають ласощами та солодощами, треті шукають того, хто "вилікує" цю тугу. Дуже часто ми шукаємо тих, хто нас полюбить саме від цієї туги, нереалізованості самого себе... "а раптом пощастить і він допоможе мені відчути (зрозуміти) самого себе".

Адже якщо сам себе не бачиш у своїй досконалості та недосконалості, то як це побачать інші люди? Ти знаєш себе найкраще, всі свої тонкощі чи особливості, сильні сторони. Знаєш, коли темніш і недомовляєш, лукавиш, ховаючи самого себе. Бо боїшся, що іншого тебе не приймуть. Ти погоджуєшся з умовами гри зовнішнього світу. Може, тебе там приймуть, можливо, зрозуміють. Якщо дуже пощастить, то полюблять. Але розкрити свою серцевину ти зможеш тільки сам, при цьому потрібно бути чесним і неупередженим перед собою, люблячи і приймаючи себе. У кожного з нас є внутрішня туга, потяг до того, щоб бути справжнім із оточуючими. Тільки не кожен наважиться ним бути. Тому що часом наше суспільство жорстоке і правила його тверді. "Виживає найсильніший", "око за око", "немає мільйона — ти невдаха" тощо критерії корисності, успішності та інше...

Коли ти підлаштовуєшся під цю систему, то зраджуєш себе. А потім настільки вже вживаєшся в цю маску, що просто не помічаєш, що вона стає твоєю другою натурою, особистістю. Тільки ось фальшивою особистістю, підробкою себе.

Тож чи варто витрачати своє життя на те, щоб відповідати чиїмось очікуванням, нормам, стандартам? Чи настільки необхідно перекреслювати себе тільки для того, щоб набувати ілюзію, якийсь образ, що відповідає загальноприйнятому еквіваленту?